КОМАНДА777 (komanda777) wrote,
КОМАНДА777
komanda777

Выборы Верховной Рады. Скрытая суть открытых списков


«Долой старые списки - даешь открытые списки», - скандировали в прошлый четверг под Верховной Радой. Но спроси у любого из пикетчиков, означают открытые списки, и четкий ответ вряд ли будет получена. Для многих это - идеальная, но туманная система выборов, малопонятное рейтинговое голосование, по итогам которого в парламент проходят политики не в том порядке, который определил партийный лидер, а в том, в котором их расставил избиратель. (Перевод с украинского переводчиком google)


Примечательно, что ни старые, ни новые «писки» за последние несколько лет так и не нанесли себе труда объяснить, что в действительности представляет собой подобная новация. Почему-то считается, что это понятно и так - «по умолчанию». На самом же деле в этом вопросе не хватает не только выразительной дефиниции, но и дополнительных толкований того, как коррелировать суть такой избирательной системы с нашими реалиями.

Партийные списки: виды и подвиды

Согласно классическому определению, открытые списки - это форма волеизъявления, которая дает право избирателям выразить свое отношение к каждому из кандидатов, занесенных в конкретный партийный список. Такой принцип действует в Австрии, Норвегии, Швеции, Финляндии и ряда других стран. Но как выразить свое отношение? По идее, это происходит очень просто: избиратель принимает список той или иной партии и делает отметки напротив фамилий кандидатов.

После подведения итогов партия узнает, из ее представителей община предпочитает видеть на первом, кого - на втором, третьем, двадцать пятого местах. Параллельно подсчитываются и голоса, отданные в целом за ту или иную партию. А уже после соотнесения набранных ею процентов рейтингу популярности ее членов, выстраивается окончательный список лиц, которые были избраны от этой партии в парламент.

Действенно? Бесспорно. Демократично? Еще бы. Кандидат в депутаты больше не зависит от настроений или предпочтений лидера партии, а избирателям не надо хвататься за голову, узнавая пост фактум по расследованиям в прессе, которых «достойных» они провели в Совет.Каждый сам за себя и все за одного - если человек достоин, она получает мандат депутата, да еще и родной партии плюсует один голос, а если нет - тогда до свидания.

Вот только, к примеру, в Австрии, где я находился в вынужденной эмиграции, Национальный совет (Nationalrat), то есть одна из двух палат Федерального собрания (Bundesversammlung,) состоит из 183 депутатов, а не из 450, как в Украине. Именно в Национальный совет и проходят выборы на пропорциональной основе и по открытым спискам.И партий в Австрии, которые традиционно принимают участие в выборах, не так много, как у нас.

А теперь представим себе среднестатистического избирательный участок в Украине - в тесном помещении школы или ЖЭКа, где с самого утра стоит нервная очередь. В этом году в Киеве через выдачу сразу четырех бюллетеней, которые надо было заполнить, очереди к урнам стояли чуть ли не до утра следующего дня. Но тогда речь шла лишь о четырех бюллетени. А теперь представим себе 22 бюллетеня (именно столько партий участвовали на предыдущих выборах), в каждом из которых - 450 фамилий, которые следует растасовать по релевантности.

Излишне говорить, что подобная картина не имеет ничего общего с реальностью. Такие открытые списки в Украине просто невозможны. А какие возможны? Варианты, в принципе, есть. Кроме того, который уже описано выше, можно попробовать еще несколько форматов. Можно сделать списки полуоткрытыми, есть все-таки доверить их формирования партиям (именно партиям, а не вождям!). Начинать с «низов», с партконференций низших звеньев, а затем переходить к городских, районных, областных ячеек.

Пройдя весь путь, получить в конце список, сформированный рядовыми членами партии, а не ее топ-менеджерами. Но и у этой системы есть серьезные недостатки. Во-первых, в таком случае список все равно составляет партия, а не избиратель. А во-вторых, мало какая партия (за исключением, разве что «Партии регионов» и «Родины»), может похвастаться разветвленной сетью на местах. Все-таки партийная система у нас суррогатная, а не настоящая, и с этим не поспоришь.

Можно также задействовать некий партийно-региональный принцип, по которому у избирателей, проживающих в различных областях, будут разные списки (а не один унифицированный). Это даст возможность пройти в парламент локальным партиям, представлены в масштабе отдельного региона, а не страны в целом. Однако здесь есть опасность засилья именно этих локальных партий. Кроме того, подготовить региональные списки на порядок труднее, чем обычные.

Наконец, можно было бы обратиться за помощью к известных социологов с незапятнанной репутацией - к счастью, так и в Украине еще остались. Пусть присоединились к определению фаворитов каждой партии. Однако, опять же, что делать с полученной картиной? Писать на ее основе список и предлагать избирателю? Как ни крути, а пока нет ответа на вопрос, какими именно должны быть открытые списки, как организовать их подготовку и как провести голосование, чтобы не превратить каждую отдельную участок на Ходынское поле.

Безусловно, оставлять партийную систему с закрытыми списками, которая действовала на выборах 2007 года, нельзя также. Но простой и приемлемый механизм открытых списков, проработанный с помощью конституционалистов, специалистов по избирательному праву, знатоков международного опыта, сегодня социума не предложено. Не будет ли он предложен и завтра или даже послезавтра, потому что завтра уже - выборы, а послезавтра - новый парламент будет принимать присягу.

О именные блоки, финансирования и сокращение численности Совета

К тому же, есть еще некоторые нерешенные моменты, касаются темы открытых списков. Главный из которых - наличие или отсутствие избирательных округов. После выборов 2007 года мажоритарных округов не было, но каждый из депутатов закреплялся за определенной территорией - партии заранее готовили плацдармы для последующего волеизъявления. Если оставить округа, то не означает ли это, что выдвижение по ним кандидатов будет целиком и полностью прерогативой партийных лидеров?

Кроме того, каким в таком случае должен быть механизм отзыва депутата? (Хотя гипотетически). И кто пройдет в парламент вместо парламентария, по каким-то причинам будет лишен мандата, пойдет в исполнительную вертикаль или, не дай бог, умрет? Его место займет другой списочник или в округе будут объявлены дополнительные выборы? И не станут избирательные округа в таком случае предметом торгов в среде политических партий?

А что будет с небольшими партиями, не наскребут сразу 450 кандидатов? Они будут участвовать в выборах частично, только на определенных округах? И как действовать в том случае, если на своем округе лидер партии проиграет выборы, а в целом по стране его политическая сила победит пройдет в Раду? Лично я выступаю за отмену мажоритарных округов в сегодняшнем их виде, который был унаследован Украине еще от Советского Союза последних лет его бытия.

Если мы уже отказываемся от мажоритарной системы и переходим к пропорциональной, то избирательные округа не нужны - для облегчения процесса выборов достаточно исходить из административного-территориального деления Украины, когда есть области и являются областные избирательные комиссии, которые и выстраивают под себя необходимую вертикаль. Что же касается коммуникации с избирателями, то при необходимости партия может направить кого-то из своих «штыков» на работу в такой-то регион. Именно на работу, а не на раздачу гречки. Там и будет зона ответственности депутата - временная или постоянная - в зависимости от ситуации.

Хочу отметить важный момент: без преобразования избирательной системы на 100-процентно партийную невозможны никакие позитивные изменения. Это необходимо в первую очередь для самих политических партий, которые пока остаются придатком к имени лидера. Так уже в Украине повелось, что на выборах соревнуются не партийные программы, а первые лица политсил. Партии в парламент попадают не потому, что имеют истинный потенциал для преобразований в стране, а потому, что их лидер показался электората красивым или сильным, или просто таким, кто «свежее» лицо.

Между тем пропорциональная система создаст здоровую конкурентную среду для политических партий. Но это конкурентная среда рискует убить другое предложение, а именно - возвращение к именных блоков, которые уже имели место во время выборов Рады V и VI созыва.Именные блоки нивелируют весь эффект от 100-процентно партийной системы, о котором я сказал выше. Ведь это опять акцентуация на персоне лидера, в украинских условиях никогда не несет ответственности за проигрыш своей партии и никогда не подает в отставку после провала на выборах.

Среди украинских партийных лидеров не нашлось ни одного Шредера или Саркози, которые оставили бы руководящую должность после проигрыша на выборах. Создание именных блоков только усилит их уверенность в неизменности своего статус кво при любых обстоятельствах. Хотя я понимаю заинтересованность партийных «топ-менеджеров» именно в таком порядке вещей. Тогда как значительно лучше было бы, если бы они позаботились о другой момент - абсолютную прозрачность в вопросе финансирования кампании партиями и блоками.

Вопрос, «кто платит за этот банкет» во время избирательной кампании, стоит особенно остро. Если все субъекты процесса не раскроют источники доходов, над ними всегда нависать подозрение, что олигарх Имярек проспонсировал их победу, а затем с ним расплачиваются лоббизмом его бизнес-интересов ли. Что, согласитесь, никак не способствует доверию между избирателем и его делегатами в парламенте.

Кстати, количество последних стоит сократить до 300 «душ». Слишком по количеству и слишком мизерный с точки зрения качества парламент Украины слишком выбивается из общеевропейского тренда. Так, Украина - крупнейшее государство в Европе и количество депутатов должно отражать пропорциональное представительство населения в законодательном органе, но содержать такую ​​армию чиновников, часть из которых появляется в Раде только в день принятия присяги, является полностью неуместным. Меньше «тел» и больше дела - таким должен быть один из пунктов избирательной реформы.

Понятно, что за 45 дней до дня голосования все эти проблемы не решить и новую Систему ввести. Поэтому есть большое опасение, что все останется, как есть. Поэтому возникает вопрос целесообразности выборов, которые лишь законсервируют настоящее парламентский бедлам. С одной стороны, досрочные выборы - не полигон для испытаний законодательных «новинок». С другой - и откладывать дальше перезагрузки законодательной власти просто некуда.

Украинский парламентаризм напоминает ныне больного, поставлен правильный (здебильшого!) диагноз. И какой чистосердечно хочет вылечиться и уже планирует, что он будет делать после полного выздоровления. Но нет ни протокола лечения, ни необходимых препаратов. В таком случае остается надеяться разве что на чудо. А вдруг мы не будем ничего полезного для своего организма, но проснемся на следующее утро вполне здоровыми?

А вдруг? ..

Михаил Поживанов - народный депутат 2,4,5 и 6-го созывов

Мнения, высказанные в рубрике «Точка зрения», передают взгляды самих авторов и не обязательно отражают позицию Радио Свобода

Вибори Верховної Ради. Прихована суть відкритих списків

Михайло Поживанов

«Геть старі писки – даєш відкриті списки!», – скандували минулого четверга під Верховною Радою. Але спитай у будь-кого з пікетників, що означають відкриті списки, і чітка відповідь навряд чи буде отримана. Для багатьох це – ідеальна, але туманна система виборів, малозрозуміле рейтингове голосування, за підсумками якого до парламенту проходять політики не в тому порядку, який визначив партійний лідер, а в тому, в якому їх розставив виборець.

Прикметно, що ані старі, ані нові «писки» за останні кілька років так і не завдали собі труду пояснити, що в дійсності представляє собою подібна новація. Чомусь вважається, що це зрозуміло й так – «за замовчанням». Насправді ж в цьому питанні бракує не лише виразної дефініції, а й додаткових тлумачень того, як корелювати суть такої виборчої системи з нашими реаліями.

Партійні списки: види та підвиди

Згідно із класичним визначенням, відкриті списки – це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та низки інших країн. Але як висловити своє ставлення? За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів.

Після підбиття підсумків партія дізнається, кого з її представників громада воліє бачити на першому, кого – на другому, третьому, двадцять п’ятому місцях. Паралельно підраховуються і голоси, віддані в цілому за ту чи іншу партію. А вже після співвіднесення набраних нею відсотків з рейтингом популярності її членів, вибудовується остаточний список осіб, що були обрані від цієї партії до парламенту.

Дієво? Безперечно. Демократично? Ще б пак. Кандидат у депутати більше не залежить від настроїв чи уподобань лідера партії, а виборцям не треба хапатися за голову, дізнаючись пост фактум із розслідувань у пресі, яких «достойників» вони провели до Ради. Кожен сам за себе і всі за одного – якщо людина гідна, вона отримує мандат депутата, та ще й рідній партії плюсує один голос, а якщо ні – тоді до побачення.

От тільки, приміром, в Австрії, де я перебував у вимушеній еміграції, Національна рада (Nationalrat), тобто одна з двох палат Федеральних зборів (Bundesversammlung,) складається зі 183 депутатів, а не з 450, як в Україні. Саме до Національної ради й проходять вибори на пропорційній основі й за відкритими списками. Та й партій в Австрії, котрі традиційно беруть участь у виборах, не так багато, як у нас.

А тепер уявимо собі середньостатичну виборчу дільницю в Україні – в тісному приміщенні школи або ЖЕКа, де з самого ранку стоїть нервова черга. Цьогоріч у Києві через видачу відразу чотирьох бюлетенів, які треба було заповнити, черги до урн стояли мало чи не до ранку наступного дня. Але тоді йшлося лише про чотири бюлетені. А тепер уявимо собі 22 бюлетеня (саме стільки партій брали участь на попередніх виборах), в кожному з яких – 450 прізвищ, котрі слід розтасувати по релевантності.

Зайве й казати, що подібна картина не має нічого спільного з реальністю. Такі відкриті списки в Україні просто неможливі. А які можливі? Варіанти, в принципі, є. Окрім того, котрий вже описано вище, можна спробувати ще декілька форматів. Можна зробити списки напіввідкритими, тобто все-таки довірити їх формування партіям (саме партіям, а не вождям!). Починати з «низів», із партконференцій найнижчих ланок, а відтак переходити до міських, районних, обласних осередків.

Пройшовши весь шлях, отримати наприкінці список, сформований рядовими членами партії, а не її топ-менеджерами. Але й у цієї системи є серйозні недоліки. По-перше, в такому випадку список все одно складає партія, а не виборець. А по-друге, мало яка партія (за виключенням, хіба що «Партії регіонів» та «Батьківщини»), може похвалитися розгалуженою мережею на місцях. Все таки партійна система у нас сурогатна, а не справжня, і з цим не посперечаєшся.

Можна також задіяти такий собі партійно-регіональний принцип, за яким у виборців, що проживають в різних областях, будуть різні списки (а не один уніфікований). Це дасть можливість пройти до парламенту локальним партіям, котрі представлені в масштабі окремого регіону, а не країни в цілому. Однак тут є небезпека засилля саме цих локальних партій. Крім того, підготувати регіональні списки на порядок важче, ніж звичайні.

Нарешті, можна було б звернутися по допомогу до знаних соціологів із незаплямованою репутацією – на щастя, такі в Україні ще лишилися. Хай би долучилися до визначення фаворитів кожної партії. Однак, знову ж таки, що робити з отриманою картиною? Писати на її основі список і пропонувати виборцю? Як не крути, а наразі немає відповіді на питання, якими саме мають бути відкриті списки, як організувати їх підготовку та як провести голосування, аби не перетворити кожну окрему дільницю на Ходинське поле.

Безумовно, залишати партійну систему із закритими списками, яка діяла на виборах 2007 року, не можна також. Але простий і прийнятний механізм відкритих списків, пророблений за допомогою конституціоналістів, фахівців з виборчого права, знавців міжнародного досвіду, сьогодні соціуму не запропонований. Не буде  він запропонований і завтра чи навіть післязавтра, бо завтра вже – вибори, а післязавтра – новий парламент прийматиме присягу.

Про іменні блоки, фінансування та скорочення чисельності Ради

До того ж, є ще деякі нерозв’язані моменти, дотичні до теми відкритих списків. Головний з яких – наявність чи відсутність виборчих округів. Після виборів 2007 року мажоритарних округів не було, але кожен з депутатів закріплювався за певною територією – партії заздалегідь готували плацдарми для наступного волевиявлення. Якщо залишити округи, то чи не означатиме це, що висування по них кандидатів буде цілком і повністю прерогативою партійних лідерів?

Крім того, яким в такому випадку має бути механізм відкликання депутата? (Бодай гіпотетично). І хто пройде в парламент замість парламентаря, котрий з якихось причин буде позбавлений мандату, піде у виконавчу вертикаль чи, не приведи Господи, помре? Його місце посяде інший списочник чи на окрузі будуть оголошені додаткові вибори? І чи не стануть виборчі округи в такому разі предметом торгів в середовищі політичних партій?

А що буде з невеликими партіями, котрі не нашкребуть відразу 450 кандидатів? Вони братимуть участь у виборах частково, лише на певних округах? І як діяти в тому випадку, якщо на своєму округу лідер партії програє вибори, а в цілому по країні його політична сила переможе та пройде до Ради? Особисто я виступаю за скасування мажоритарних округів в сьогоднішньому їх вигляді, котрий був успадкований Україною ще від Радянського Союзу останніх років його буття.

Якщо ми вже відмовляємося від мажоритарної системи і переходимо до пропорційної, то виборчі округи не потрібні – для полегшення процесу виборів достатньо виходити з адміністративного-територіального поділу України, коли є області і є обласні виборчі комісії, котрі й вибудовують під себе необхідну вертикаль. Що ж стосується комунікації з виборцями, то при потребі партія може скерувати котрогось зі своїх «багнетів» на роботу в такий-то регіон. Саме на роботу, а не на роздачу гречки. Там і буде зона відповідальності депутата – тимчасова чи постійна – в залежності від ситуації. 

Хочу наголосити на важливому моменті: без перетворення виборчої системи на 100-відсотково партійну не можливі жодні позитивні зміни. Це необхідно в першу чергу для самих політичних партій, які поки що залишаються придатком до імені лідера. Так вже в Україні повелося, що на виборах змагаються не партійні програми, а перші особи політсил. Партії до парламенту потрапляють не тому, що мають дійсний потенціал для перетворень в країні, а тому, що їхній лідер видався електорату красивим чи сильним, чи просто таким, хто має «свіже» обличчя.

Між тим пропорційна система створить здорове конкурентне середовище для політичних партій. Але це конкурентне середовище ризикує вбити інша пропозиція, а саме – повернення до іменних блоків, які вже мали місце під час виборів Ради V та VI скликання. Іменні блоки нівелюють весь ефект від 100-відсотково партійної системи, про який я зазначив вище. Адже це знову акцентуація на персоні лідера, котрий в українських умовах ніколи не несе відповідальності за програш своєї партії і ніколи не подає у відставку після провалу на виборах.

Серед українських партійних лідерів не знайшлося жодного Шрьодера чи Саркозі, котрі залишили б керівну посаду після програшу на виборах. Створення іменних блоків лише посилить їх впевненість у незмінності свого статус кво за будь-яких обставин. Хоча я розумію зацікавленість партійних «топ-менеджерів» у саме такому порядку речей. Тоді як значно краще було б, якби вони потурбувались про інший момент – абсолютну прозорість у питанні фінансування кампанії партіями та блоками.

Питання, «хто платить за цей банкет» під час виборчої кампанії, стоїть особливо гостро. Якщо всі суб’єкти процесу не розкриють джерела доходів, над ними завжди нависатиме підозра, що олігарх Ім’ярек проспонсорував їхню перемогу, а відтак з ним розплачуються лобізмом його бізнесових інтересів абощо. Що, погодьмося, ніяк не сприяє довірі між виборцем і його делегатами у парламенті.

До речі, кількість останніх вартує скоротити до 300 «душ». Завеликий по кількості і занадто мізерний з точки зору якості парламент України занадто вибивається з загальноєвропейського тренду. Так, Україна – найбільша держава у Європі і кількість депутатів має відбивати пропорційне представництво населення у законодавчому органі, але утримувати таку армію чиновників, частина з яких з’являється у Раді лише у день ухвалення присяги, є цілковито недоречним. Менше «тіл» і більше діла – таким має бути один із пунктів виборчої реформи.   

Зрозуміло, що за 45 днів до дня голосування всі ці проблеми не вирішити і нову систему не запровадити. Тому є велике побоювання, що все залишиться, як є. Відтак постає питання доцільності виборів, які лише законсервують теперішній парламентський бедлам. З одного боку, дострокові вибори – не полігон  для випробувань законодавчих «новинок». З іншого – й відкладати далі перезавантаження законодавчої влади просто нікуди.

Український парламентаризм  нагадує нині хворого, якому поставлений правильний (здебільшого!) діагноз. І який щиросердно хоче вилікуватися і вже планує те, що він робитиме після повного одужання. Але немає ані протоколу лікування, ані необхідних препаратів. В такому випадку лишається сподіватися хіба що на диво. А раптом ми не робитимемо нічого корисного для свого організму, але прокинемося наступного ранку цілком здоровими?

А раптом?..

Михайло Поживанов – народний депутат 2,4,5 і 6-го скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода



Источник
Tags: Политтехнологии
Subscribe

Buy for 1 000 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments