КОМАНДА777 (komanda777) wrote,
КОМАНДА777
komanda777

Коммуникативные площадки на уровне страны или семьи как механизмы управления сознанием

Усі будують свій власний світ: і влада, і опозиція. Комунікативні майданчики лише прискорюють процеси такого будівництва.

Цілі, на які спрямовано інформаційні інтервенції, можуть належати до принципово різних сфер: політичної, соціальної, військової, економічної, культурної, міжнародної, а також інформаційної. В ідеалі інформаційна операція ‑ це налаштованість саме на інформаційний ресурс, наприклад, перешкоджання його роботі у супротивника.
Але інформаційною операцією вважається і змінювання поведінки, наприклад, солдата супротивника, якого мотивують на дезертирство. Тобто маємо, з одного боку, три сфери, в яких може чинитися вплив (фізичний, інформаційний чи віртуальний простори). Вони в результаті впливають на когнітивний простір. Після чого цей уплив розгортається на тих-таки трьох просторах.

Інформаційний простір невпинно коригується, щоб утримати власний порядок денний і власний погляд на ситуацію. Але це хоче зробити не лише влада, а й опозиція. Тому елемент «стереоскопічності» висвітлення все одно залишається.

Комунікативні майданчики дозволяють коригувати громадську думку і взагалі формувати її. Маємо три комунікативні контури, які взаємодіють одне з одним: публічний, неформальний та індивідуальний. Наприклад, кухонне спілкування радянської доби суперечило офіційній пропаганді, яка йшла з телеекранів. Індивідуальна свідомість вважала кухонне спілкування більшою правдою, ніж офіційні повідомлення.

Інший приклад: італійська опера, яка в публічному просторі просувала ідею незалежності країни. І перемоги було досягнуто, коли синхронізувалися погляди на світ в усіх трьох контурах.

Тобто навіть за наявності потужних публічних потоків є можливість для контрциркуляції. Інформація, як і контркультура, може жити власним життям. Відмінним від того, яке їй намагаються нав'язати публічні механізми формування громадської думки.

Відповідно з боку влади є намагання увійти в неформальні інформаційні потоки, щоби просунути свою точку зору, свій інформаційний порядок денний. І сьогодні це стає чи не найпершим завданням, оскільки неформальне спілкування набуло власних механізмів підсилення у вигляді інтернету й соцмереж.

Габрелянов, голова ради директорів «Известий», розповідає, що після репліки співака Юрія Шевчука в розмові з Путіним із адміністрації президента прийшла вказівка з відеоматеріалами, щоб розповісти, ніби Юрій Шевчук ‑ мародер. Габрелянов розповідає це як приклад того, як він відмовився від «завдання» (звісно, не розповідаючи про десятки інших випадків, де відмовитися не вдалося).

Росія використовує соцмережі, аби полегшити спецслужбам виконання їхніх функцій. «Новая газета» надрукувала листування мережі «вКонтакті» з владою, з якого можна чітко зрозуміти, що йдеться про виконання таких завдань:

блокування радикально налаштованих користувачів,


  • передача їхніх ІР-адрес в ФСБ,

  • створення конфліктних ситуацій між різними гілками опозиції.

Основний інформаційний потік налаштовується на негативізацію опонента, а у випадку Березовського це була навіть демонізація опонента. Можна виділити такі підцілі:


  • прямий чи опосередкований негативний фактаж,

  • створення ілюзії існування негативної громадської думки,

  • активація прихильників такої негативної думки.

Росія активно почала розбудовувати громадянське суспільство, але з боку держави (див. тут, тут і тут). Створюються відповідні фонди, які очолюють колишні працівники адміністрації президента, наприклад, Фонд розвитку громадянського суспільства (сайт — civilfund.ru). Все це є намаганням керувати громадською думкою. Цей Фонд підготував доповідь «Третій сектор у Росії».

Росія також розпочала більш активні дії в інтернеті (див. тут і тут). Поки це вилучення текстів, пов'язаних із самогубством, наркотиками. Але зрозуміло, що наступні дії будуть набагато ширшими. Загальна кількість сайтів, уже зараз рекомендованих до закриття, становить 1200. Відповідна боротьба може вестися навіть в іграшковому просторі. Наприклад, австрійські мусульмани вимагають заборони деяких іграшок Lego.

Щоправда, серед останніх нововведень є рекомендація міністрам відійти від блогів і соцмереж, залишивши це професійним піарникам (див. тут і тут). І особливо ця рекомендація стосується керівників силових відомств.

У той же час США, наприклад, максималізують свою присутність у соцмережах. Так, на акаунт у Twitter посла США в Росії Макфола було підписано 40 тисяч людей, а деякі його пости мали аудиторію в 470 тисяч (див. тут). Загалом на такі акаунти Держдепу підписано у світі 20 мільйонів.

Радянський варіант присутності влади в інформаційному просторі теж не був простим. Особливо в наближений до нас час, коли ще не було інтернету, але вже було телебачення, яке почало диктувати свої правила і висвітлення, і поведінки перших осіб. Це відкрило нові можливості для переключення людей на інші проблеми. Адже і форпост перебудови телепрограма «Взгляд» створювалася з метою відволікти молодь від західних інформаційних і віртуальних потоків.

Андропов вважав, що на слова слід реагувати словами. Про це він казав Яковлєву (див. про нього тут) стосовно судів над дисидентами. Сам історик Яковлєв, як виявляється, син маршала артилерії, засуджений разом із батьком. Після звільнення він потрапив на прийом до Андропова за допомогою Устинова, оскільки йому як колишньому зеку не давали працювати, а Устинов знав його з дитинства. Навіть вище Андропова в інтелектуальному плані Яковлєв оцінює генерала Бобкова. І з тим, і з другим він вів різні бесіди. Як можна зрозуміти, книга Яковлєва, написати яку його надихнув саме Бобков, робилася як відповідь на книгу Солженіцина «Серпень чотирнадцятого», тобто це є чистою інформаційною інтервенцією, причому внутрішньою.

Позицію Андропова стосовно демократії сформульовано Яковлєвим так. Маємо традиційне протистояння громадянського суспільства і влади, різне в різні періоди історії. Демократія руйнує традиційну російську державу. Дисиденти не є ворогами самі по собі, а лише в тому контексті, що вони відкривають двері для втручання Заходу у внутрішні справи країни.

Андропов називав у ролі лицарів політичного шпигування таких відомих письменників, як Тургенєв, Бєлінський, Достоєвський. Як «дах» Тургенєва було згадано Поліну Віардо. Всі троє письменників, а Тургенєв був згаданий майже як жандармський генерал, працювали, за словами Андропова, на стабілізацію політичного стану Росії.

Ще одну цікаву модель уже стосовно розвитку СРСР можна побачити в його розповіді. Яковлєв каже про створення в цей період академічних інститутів, куди начальниками сідали партійні чиновники. Вони не мали своїх ідей, і Захід використав їх для каналізації власних ідей.

У цей же список, як можна зрозуміти, він вписує й Арбатова, в інститут якого він перейшов працювати в 1968 р. (див. інші негативні відгуки на цю постать). І його кар'єрний рух теж дивний: Арбатов стає директором Інституту США зі знанням німецької мови і першою поїздкою у США тільки в якості директора (Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005). В Академію наук обирається по відділенню економіки, не маючи праць у цій сфері. Історично він був консультантом Куусінена, потім Андропова, а вже потім Брежнєва.

Дві книги Яковлєва називають написаними на замовлення КДБ – «1 серпня 1914» і «ЦРУ проти СРСР». Бобков називає ще книгу «Власов і власівці», яка, як можна зрозуміти, робилася у співпраці з КДБ (Бобков Ф. Как готовили предателей. – М., 2011). Сам Яковлев також наводить висловлювання Андропова, з яких можна зрозуміти, що Горбачов був йому не дуже до душі. І це мало і зворотній характер: Бобков підкреслює, що через деякий час Горбачов зняв зі своїх текстів і виступів ім'я Андропова.

В усьому цьому дивує робота голови КДБ Андропова на рівні окремої людини, хоча він і вважав, що впливають не анонімні статті, а тексти, написані відомими людьми. І Бобков, і Андропов зустрічалися з Яковлєвим і вели з ним довгі бесіди.

Книга Яковлєва «1 серпня 1914», мабуть, була першою, що розкрила роль масонів у дореволюційній історії Росії. І саме через неї він втрачає свою роботу в Інституті США. В книзі висвітлюються методи роботи масонів, практика «превентивної» революції. До речі, багато цікавого саме про масонів йому розповідав Бобков.

Узагалі Андропов створював комунікативні майданчики під конкретні цілі. Модель випускання пари (брати Стругацькі, Любімов, Висоцький та інші) дозволяла існувати інтелектуальному продукту для вузького прошарку інтелігенції, що, мабуть, було важливим, оскільки саме інтелігенція була основним об'єктом західного впливу.

Якщо ми подивимося ширше на проблему комунікативних майданчиків, то слід визнати, що в них головними стають не офіційні, тобто індустріально породжені, а неформальні інформаційні процеси. Це радше обговорення того, що було подано як первинний процес, але саме це обговорення і формує в результаті нашу інтерпретацію повідомлень первинного процесу.

Характерними прикметами комунікативних майданчиків стають такі особливості:


  • роль особистості,

  • захист від широко розповсюджених суджень.

Усе це створює можливості для утримання в таких комунікативних майданчиках альтернативного порядку денного.

Ми маємо цілі набори таких комунікативних майданчиків. Це може бути паб (аптека, шкільні друзі), де кількість споживачів вимірюється десятками. І це може бути обговорення ТВ-повідомлення, де кількість споживачів сягає десятків тисяч.

Паб, кафе чи аптека брали гроші за інший продукт, а інформаційний продукт, який виникає в результаті внутрішнього спілкування, ставав там додатковим бонусом. Але так, за великим рахунком, побудовано всі комунікативні майданчики. Опера — це музика, її сюжет — додатковий бонус. Телебачення не бере грошей зі споживача, а тільки з рекламодавця. Тобто й тут інформаційний обмін є додатком до платної дії. Платиться за одне, а отримується інше.

В історії СРСР значну роль відіграли суспільні комунікативні майданчики, які виконували як репресивні функції, так і знижували пасіонарність населення. Це судові процеси тридцятих, де до сьогоднішнього дня є незрозумілою поведінка підсудних, які підтверджували свої «злочинні» дії. Одну з можливих причин такої поведінки викладено в поясненні Орлова, колишнього співробітника спецслужб, який залишився на Заході. Він вважав, що партійна дисципліна і певні домовленості робили з обвинувачених таких управних акторів.

Післявоєнні кампанії проти космополітів, проти марризму в мовознавстві та подібні (див., наприклад, спогади Мелетинського, Фрейденберг (Переписка Бориса Пастернака. – М., 1990) чи Дьяконова) тримали в напрузі масову свідомість. При цьому науковий результат не був головним. Він навіть часто опинявся у програші, як це трапилося з кібернетикою чи генетикою, хоча виступ Сталіна проти маррівської теорії був правильним.

Цей тип комунікативного майданчика використовувався для управління масовою свідомістю, бо діяв паралельно з репресивними механізмами. Цікаво, що і в цьому варіанті страшного комунікативного тиску існували люди, які могли йому протистояти (див. деякі приклади такого протистояння у випадку біології в повісті Граніна «Зубр» 1987 року видання).

Радянська кібернетика й генетика «ховалися» у фізичних семінарах, наприклад, у Капіци на так званих калічниках. До речі, вони також мали чіткі характеристики комунікативного майданчика: базувалися на особистості Капіци і були захищені від зовнішніх впливів.

При цьому ми забуваємо ще один компонент цієї системи — індивідуальну чи масову відомість. Адже, за великим рахунком, усі ці масові комунікативно-репресивні процеси могли мати місце, оскільки всі дійові особи діяли запрограмованим чином.

Пятигорський звернув увагу на те, що в двадцяті інтелігенція радісно пішла в рабство, що постав «інтелігентський цинізм», яким скористався Сталін у тридцятих роках як системним принципом. Він, наприклад, називає Виготського «абсолютним радянським тоталітаристом».

СРСР створював не лише контексти звеличування влади у вигляді масових демонстрацій трудящих (до речі, в перші роки після 1917-го ці масові дійства створювали найвідоміші режисери), а й масові контексти залякування у вигляді процесів проти троцькистів і зінов'євців у довоєнний час чи з боротьби з космополітизмом у післявоєнний.

Сталінські процеси були поєднанням публічного й неформального просторів, оскільки зачіпали всіх. Наприклад, «справа лікарів» робила з лікарів тих, хто хотів отруїти радянських вождів (див. тут, а також – Рапопорт Я.Л. На рубеже двух эпох. Дело врачей 1953 года. – М., 1988). Але з лікарями має справу кожен. У Москві одразу поширилися чутки про майбутню депортацію євреїв. А Захід навіть на базі цієї справи хотів розпочати процес доказу того, що Сталін є божевільним.

В уже ближчий до нас радянський час процеси теж були, але вони не зачіпали масової свідомості, як процеси сталінських часів (див., наприклад, про процес Синявського і Даніеля: Цена метафоры или преступление и наказание Синявского и Даниэля. – М., 1989). І система цензури не була такою могутньою — на весь СРСР співробітників Головліту було 1500 (Солодин В.А. Убежден, что работал на стаибльность. Интервью // Исключить всякие упоминания... Очерки истории советской цензуры. – М. – Минск., 1995). Але, з іншого боку, свої функції ця система виконувала повністю, оскільки внутрішня цензура працювала у всіх без винятку.

У цих спогадах одного з високопосадовців цензурного відомства наводиться його здивування, що в Києві на офіційному засіданні доповіді виголошувалися українською мовою, хоча в залі розмови велися російською. Він констатував це з великим подивом. Це був час керування Шелеста. Дивно, що сьогодні Шелеста сприймають як націоналіста, коли за його головування були дві масштабні хвилі арештів: у 1965 було заарештовано 24 особи, 1972 – 73.

Тобто до цієї системи з трьох контурів, яку ми запропонували вище, слід додавати також і мову, і національну ідентичність. Вона могла бути різною: ідентичність радянська офіційна, а українська — індивідуальна, наприклад. Такі ж розбіжності могли бути з мовою. Наприклад, як у даному випадку, публічна — українська, неформальна — російська, індивідуальна (домашня) — українська. Можуть виникати різні варіанти таких розбіжностей, які в будь-якому разі несуть у собі конфліктність. Неконфліктною є тільки повна подібність: російська — російська — російська чи українська — українська — українська.

Комунікативні майданчики формують думки. Особливо інтенсивно це відбувається тоді, коли ми потрапляємо в конфліктність між контурами. Публічне й офіційне не збігається з неформальним чи індивідуальним. Тоді цей когнітивний дисонанс повинен вести до вирівнювання. Але радянський час дозволяв залишати публічну думку ритуалізованою, вона не обов'язково повинна була відповідати тому, як саме думає людина на індивідуальному рівні. Виконання ритуалів не вимагало змін усередині, воно лише забороняло вступати в суперечку з офіційною позицією на офіційному рівні.

У результаті маємо декілька реальностей: публічну з одним набором висловлювань, неформальну — з іншим, індивідуальну — з третім. Але про творення паралельної реальності говорять і у випадку роботи адміністрації президента Росії, де твориться персонально для Путіна ще одна реальність, де всі його підтримують (про це пише газета «КоммерсантЪ»).

Публічне поле охороняється, неформальне відкрите для інших думок. Неформальне може прийняти більшу кількість контрповідомлень. Тут немає індустріально підтриманих повідомлень, тому й конкуренція стає іншою.

Комунікативні майданчики дозволяють те, що неможливо в публічному полі:


  • витримати тиск індустріально підтриманої думки,

  • поширити контрдумку,

  • поширити те, що на рівні публічного поля вважається чутками.

Держава намагається входити і в неформальне поле, особливо це стосується сучасних держав, які весь час налаштовані на те, щоб підтримувати ілюзію свободи слова чи демократії, але, як і кожен комунікатор, насправді намагається підтримати і розповсюдити власну позицію, а не чужу. Ернст, наприклад, захищається тим, що у Франції теж існує система владної координації ЗМІ.

Були також в історії намагання створювати підрозділи, які спираються на неформальні потоки, в системі бюрократичних інституцій, навіть в СРСР. Наприклад, як досить креативний подають відділ у зв'язках із комуністичними та робочими партіями соціалістичних країн, свого часу очолюваний Андроповим (див. спогади Медведєва (Медведев В. Распад. Как он назревал в “мировой системе социализма”. – М., 1994) чи Александрова (Александров В. Кронпринцы в роли оруженосцев. Записки спичрайтера. – М., 2005)).

«Захоплення» комунікативних майданчиків, яке чинив Сталін, робилося шляхом періодичного звуження дозволених (канонічних) типів поведінки, які реалізувалися в судових чи політичних процесах.

Сталін справді реагував на будь-які відхилення (див., наприклад, листівку, написану Ландау, за яку він був заарештований і просидів рік, поки Капіца не визволив його). Фізиків узагалі врятувала бомба, оскільки відповідний процес було запущено і в галузі фізичних наук, але зупинено Сталіним і Берією через необхідність інтенсифікації робіт у галузі ядерної фізики (див. тут і тут). Таким чином боротьбу з космополітизмом у цій сфері було зупинено. Тобто влада мала і справжні цілі (створення ядерної зброї), і цілі політичні, якими тимчасово можна було знехтувати.

Постсталінській період також використовував судові процеси, щоб зупинити поширення «неканонічної поведінки». Цікаво, що майбутній «архітектор перебудови» Яковлєв відповідав у ЦК за висвітлення в пресі процесу над Синявським і Даніелем (Яковлев А.Н. Сумерки. – М., 2005). Тобто був конструктором цього комунікативного майданчика.

Сьогодні висловлюється побажання вивчення досвіду СРСР, у тому числі з мобілізації населення (В. Третьяков чи О. Бахтіяров). Ніканоров (сайт – spnikanorov.ru) спробував навіть написати об'єктивне дослідження на тему уроків СРСР (див. тут, тут, тут і тут). І він справді якщо не вирішив, то поставив там багато нових питань, причому відкинув конспірологічну причину революції 1917 р. Менш системні роботи концентруються на конкретних механізмах розпаду СРСР (див., наприклад, книги: Бобков Ф. Как готовили предателей. – М., 2011; Легостаев В. Как Горбачев “прорвался во власть”. – М., 2011; Кравченко Л. Лебединая песня ГКЧП. – М., 2010). Такі ж роботи робляться й у вивченні фашистської Німеччини з точки зору задіяних механізмів управління (див. тут, тут, тут і тут). Бахтіяров каже про майбутній технологічний уклад як про творення нової людини. Але наближені до цього завдання стояли й у випадку СРСР.

Утім, це вивчення далекого минулого. Як оцінюються дії, наприклад, сучасної російської влади? Історик Калінін вважає, що влада навчилася працювати тонко. Вона ніколи не обирає один шлях вирішення проблеми, а запускає відразу декілька. В результаті чи один, чи декілька виявляються успішними, і опозиція програє.

Владою захоплюється навіть гумор, що традиційно перебував не в публічних потоках, а в приватних. У Росії часів «Прожекторперісхілтон» цей напрям здобув назву «актуального гумору». Сьогодні місцем його впровадження став інтернет (див. тут, тут і тут). Наприклад, розробкою цих гравців став жарт стосовно Кудріна: «Олексій Кудрін відмовляється займатися сексом з дружиною, не порадившись із Путіним». Є відповідний сайт (tjournal.ru), зроблений за допомогою влади, що відслідковує найбільш популярні твіти. На першому місці там стоїть Медведєв, на другому Навальний. Потім ідуть Канделакі, Собчак і Соловйов. Як бачимо, перша п'ятірка йде так: провладний твіт, потім опозиційний.

Усі будують свій власний світ: і влада, і опозиція. Комунікативні майданчики лише прискорюють процеси такого будівництва. А чи правильний цей бажаний світ, чи ні ‑ вирішити може тільки майбутнє.

Оригінал знаходиться за адресою: http://osvita.mediasapiens.ua/material/17313


Автор Георгій Почепцов

Гео́ргий Гео́ргиевич Почепцо́в (29 октября 1949, с. Береговое, Закарпатская область, Украинская ССР, СССР) — современный учёный, известный специалист в области коммуникативных технологий, теоретик вопросов стратегии, информационных войн и маркетинга. Русский писатель-фантаст и украинский журналист. Продолжение здесь
Tags: Власть и опозиция, Интернет, Манипуляции сознанием, Наука, Политтехнологии, Почепцов Георгий, Психология, Социальные сети
Subscribe

Buy for 1 000 tokens
Buy promo for minimal price.
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment